кульбаби сплять
завмерли в бабок
тремтливі скельця
довгих крил
все перетерлося на пил
зима ж бо
відчуваю слабо
підземні поштовхи ріки
спостерігаю крізь дірки
у серці саду
плин і тлін
смакую пізнім виноградом
лоза торкається колін
шепоче
все уже позаду
Я хочу довіряти твоїй руці,
мужній і сильній, сину.
Я хочу танцювати з тобою віденський вальс,
а чом би й ні? Тато не любить танці.
А ми кружлятимемо, гарні й щасливі.
Високий і стрункий ти, мій хлопчику,
і маленька красива я,
молодша років на 10 у цьому танці.
І гарні дівчата дивитимуться на мене недобре,
не знаючи, що я твоя мати,
а думаючи, що суперниця їм.
Ось як ми надуримо всіх, синочку!
Власне, це все, чого мені хочеться.
Все інше — твоя справа:
І ким ти будеш, і кого кохатимеш,
І де житимеш.
Подаруй мені, синку, лише один танець,
коли виростеш.
І навчишся танцювати.
я би хотіла померти у глибокій старості
в оточенні правнуків, світла й просвітлена,
попросити пробачення за все, де схибила
подякувати за кожну мить, кожне слово і враження
я хотіла би померти усміхнена і спокійна,
сказавши, я, звісно, не все ще зробила, що думала
та й так життя було щедре до мене
любіть одне одного, діти, ви моє гілля,
гнучке, квітуче, зелене
щасти вам, діти, колись побачимось
люблю вас, а зараз — спатиму
прощавайте
***
Я не сплю, я пручаюсь холодним обіймам темряви,
Та безсила у синяву падаю важко навзнак.
Бо який ти на смак —
я не знаю... Корінням дерева
я у тебе вростаю, щоб знати — який ти на смак!
Ти тремтиш, ти мене не пускаєш у себе глибоко,
І тривога триножить, і в грудях спалахує мак.
О, який ти на смак!
Я згоряю... У синім мороку
розквітаю вогнем, бо відчула — який ти на смак!
Липню мій, докричатись до тебе з моєї осені —
вже несила. Несе мене часом у часі, ще й так
зачаровує смак...
Цей твій присмак і присмерк росяний...
Та невже я не марю, мій липню, — який ти на смак...
Клок оранжевых волос зажав в ладони,
Ночь вползла на подоконник,
Два стекла безумных глаз нацелив в душу.
Душит свет, горят плафоны,
Стонет пасть магнитофона,
Ищет взгляд себе приюта... Где ты? Слушай!
Среди многих нет тебя — ты из немногих,
Затоптали наши тени чьи-то ноги.
Гаснет свет — и в сердце дернулась иголка.
Мои мысли — неопознанные блюдца —
О стекло и стены бьются.
Завтра буду собирать надежд осколки.
Какой-то призрак
Откроет двери
Твоей квартиры
Твоим ключом.
Тебе сказали,
И ты поверил,
Что в этом мире
Ты ни при чем.
В пустых глазницах
Развалин дома —
Сквозняк бессмыслиц
Твоих идей.
Чужие песни,
Чужие письма.
Ты помнишь лица,
Но не людей.
Ты помнишь чьи-то
Шаги в квартире,
Где только призрак
Стирает пыль
С побитых молью
Смешных идиллий.
Стучит тихонько
Его костыль.
Я ходила ввечері над водою
І носила сонечко у долонях,
І казала сонечку: "Не загасни!
Я ж бо тебе, сонного, не збужу... "
Та неждано стрітилася з бідою:
Впало моє сонечко, впало долу,
Розплескалось сонечко світлом ясним,
Що ж тепер я милому розкажу!
Сіла та й заплакала над водою...
Місяць наді мною, мов знак питання,
Та не йду до милого я додому,
Де ж тепер без сонечка є той дім!
Раптом стала в світі я сиротою...
І не дочекаюсь тепер до рання,
Не довірюсь світові я чужому
І нікому горе не розповім.
самота моя несамовита,
оковита ти моя гірка.
я втомилась. просто я розбита.
просто я струмок, а не ріка.
просто десь далеко його руки.
круки — не лелеки — навкруги.
відчуваю: стука, стука, стука...
та без звуку. з болем. без жаги.
Твої очі колись здавались мені криницями,
Що з глибин своїх випускали диких химер.
Небо падало вниз тривожними блискавицями.
Я напевно не знав – живу чи, може, помер.
Ти мовчанням своїм жорстоко душу бентежила,
Я тебе благав не лишати мені надій.
Посміхалася ти, своїх таємниць мереживом,
Граючись, ловила метеликів моїх мрій.
Я тебе відчував, як дощ, усією шкірою,
І якби могла б ти бути-таки дощем –
Вгамував би себе тобою – холодною, щирою –
І просив би Бога, щоб дав мені тебе ще!
Наше післязавтра не настало…
Ну, то й що – ми вже давно не діти.
Нам тепер одної мрії мало,
Ми самотні і несамовиті
У своїх земних простих потребах,
На сніданок – кава і новини,
Ми не стали ближчими до неба,
Ми чужинці у своїх країнах…
Друже, вибач, що потурбувала –
Стало сумно – де себе подіти!
Наше післязавтра не настало.
Ну, то й що – ми вже давно не діти!
Полізла до шухляд погортати старі зошити з віршами. Колись я писала легко. Звісно, у старих текстах нема досконалості. Та де вона, та досконалість? Хіба вона є у недавніх текстах? Я дуже прискіплива до себе. Помітила, що власні вірші мене не чіпляють. От ви можете самі себе полоскотати? Приблизно так само я відчуваю свої вірші. Вони мене не лоскочуть. Хоч я розумію, чому так. Бо я виносила, виплекала, зашифрувала, вони не таємниця для мене, я знаю всі секретні ключі між рядків. Інша справа — щось чуже. Ось де відкриття! Зі своїми текстами так не буває. Я завжди в них сумніваюсь. Тому останнім часом навіть і не записувала як слід свої поетичні проби. Та оце дістала зошити. Так цікаво, як я писала колись. Я вже й забула про існування цих віршів! Тоді це було легко. Зараз я би не задовільнилась подібним результатом. Думаю, це нормально, певною мірою, свідчить про якийсь рост. Та деякі вірші мене чіпляють. Переважно окремими рядками. Ну, і якщо зважити на вік, видається, не все так погано. Схоже, буду діставати з шухляди найцікавіше і публікуватиму тут. Отже, не дивуйтесь в разі чого. Буде всяке.
Я ненавиджу дощ – він мене розлучає з тобою.
Спересердя кляну гуркотіння тривожних небес.
І душа мовчазна, посивіла, вагітна журбою,
Геть зневірена – просто втомилась чекати чудес.
А у серці моїм буйно квітне болюча розпука,
Тільки ти не побачиш дурманний її дивоцвіт,
Бо занадто тривалою видалась наша розлука –
Ти пішов на хвилину, та злива накрила весь світ.
І не стало на тілі землі ні одної стежини,
Що додому тебе привела б і віддала мені.
Я ненавиджу дощ і в ненависті цій я загину…
Я благаю: прийди! Божевілля моє зупини!
Я не вірю тобі і твоєму тибетському спокою.
Хоч закластися, звісно, що так воно є, не берусь:
Розкладаєш охайно – виходить все криво й покотом.
Як сховати це, мила, в куточках червоних вуст?
Та ховаєш майстерно, тамуючи пристрасть нірваною,
Кожен свій олівець гостриш, мовби отруєний спис.
Малювати веселки, осяяні сонцю осанною,
І складати в шухляду – це справді твоє? Схаменись!
Я ж бо знаю напевно, дракони у серці б’ють крилами,
Спопеляють зсередини, рвуться у простір з душі.
Поки жоден з них браму у стомлених грудях не виламав,
Ти тікаєш від мене й питань моїх впертих мерщій.
Я не вірю тобі і твоєму тибетському спокою.
Та від віри моєї тобі ані добре, ні зле,
Як мені — від твоєї любові "всесвітньо глибокої".
Я маленька людина, і серце у мене мале.
всі барви змішались у погляді
і гострі спалахують блискавки
повітря між нами потріскує
і хмари важкі насуваються
розчахнеш в мені сухе дерево
вогнем життєдайним з небес твоїх
і стовбур нап’ється дощу твого
і сповняться силою корені
зануряться в землю м’яку твою
а в небо потягнуться паростки
у хмари знесилені встромляться
і синьою виссю втамуються
та навіть тоді не насмілюся
дивитись у безмір очей твоїх
що тільки-но чорно полохали
аж ось заколисують зелено
дурманять волошковим мороком
і час сутінковий сповільнюють
Колись у нас з братом з’явився наш перший комп’ютер. Це було приблизно в той самий час, коли ми з ним стали вигадувати наші спільні пісні: мої тексти — його музика. І щоб брат не смикав мене щоразу, як до нього приходило натхнення, я створила папку на компі, куди скидувала нові вірші. Назвати її треба було якось промовисто, щоб одразу було зрозуміло: тут поезії, гідні того, щоб стати піснями:) Порадились ми з братом і назвали папку "Как я убил председателя" (хто бачив "Маски-Шоу", а саме серію "Маски в колхозе", — той зрозуміє).
З того часу на кожному новому комп’ютері я створюю подібну папку і намагаюсь не забувати туди копіювати свої поетичні доробки. Тільки після моєї особистої українізації папка теж трохи змінила назву:)
А оце нещодавно усвідомила, що не можу докупи зібрати все, що я колись писала, вдале чи не дуже, просто щоб воно десь було в одному місці. Тому для цієї мети започатковую цей блоґ. Буду рада читачам, відгукам, критиці, будь-якому зворотньому зв’язку. А ти, братику, тепер зможеш заходити сюди, якщо тебе відвідає муза!
