понеділок, 11 листопада 2024 р.

Жінка зі Сходу

Жінка зі Сходу,

Солона й гаряча,

Спрагла, мов яблунь

Весна нетерпляча,

Пружна, мов стріли

Тополь нескінченні,

Лагідна Дженні,

Розпачлива Дженні.

Вишні двигтять 

У джмелиному чаді,

Де твоя молодість,

Де твоя радість?

Ріки на Сході

Гарячі й солоні.

Вітер палкий,

Мов розпечений спомин.

Подих глибокий

Випалює груди.

Де твоя сила?

Ніде і повсюди.

4.04.2024

понеділок, 19 лютого 2024 р.

Блукали

 Ми блукали дорогами недолі,

Зустрічались на розі часів.

Хтось із нас ставав покотиполем,

Хтось вмирав, а дехто і не жив.


Світ за очі, безсонно, неспинно,

Як примари з чужих сновидінь...

Тільки вітер пронизливий у спину

Проти волі штовхав в далечінь.

Там, за обрієм, інше небо й інший світ,

Там, за обрієм, сонце іншим вогнем горить,

Там, за обрієм, знайдемо себе...


2008


"Ішла весна. Не стало діда..."

 Ішла весна. Не стало діда...

Іще подекуди сніги.

Малеча у дворі сусіда

З багнюки ліпить пироги.

Шукає бліх рудий собака,

Тріскочуть дзвінко горобці,

А лютий вранці дрібно плакав,

Та де ж ті сльози на лиці! — 

Пішло у ґрунт... Цвістиме згодом,

Буятиме, пахне життям!..

І десь із бур’яну та глоду

Злетить до зір у небуття...

Ішла весна. За нею слідом —

Думок бентежних веремій.

Не стало діда по обіді...

Спочинь із миром, діду мій!..


29.02.2012


Намисто

 Лещата стін.

Син.

Соната.

І білий біль.

Цвіль.

Кімната.

Тремтить іржа.

Скло.

Повітря.

То в грудях жар.

Вир.

І вістря.

Прозора тінь.

Синь.

Криниця.

Лещата стін.

Син.

Синиця.

В моїх руках.

Цвях.

На віру.

У вирі цім.

Цвіт.

І вира.


28.02.2011


Балада про Кохання

(Володимир Висоцький. Переклад з російської) 

Коли вода всесвітнього потопу

Влилась назад у лоно берегів,

Аж раптом з піни вщухлого потоку

Кохання тихо вийшло — диво з див, —

В повітрі розчинилося до віку,

Тоді було без ліку тих віків.


І диваки — ще є такі смішні, —

На повні груди дихають вони.

Винагород не ждуть і покарання,

Гадаючи, що все це просто так,

Вони раптово відчувають такт

Прихованого в подиху бажання. 


Почуттям, неначе кораблю, 

Довго залишатись на плаву,

Перш, ніж ти збагнеш, що "я люблю" —

Все одно, що "дихаю й живу!" 


Поневірянь і мандрів буде вдосталь,

Бо край Кохання — то великий край!

І бути його лицарем не просто,

А став — суворій долі все віддай.

Вона розлучень зажадає гостро,

Позбавить спокою — а ти не нарікай...


Але нема безумцям вороття,

Бо ладні без вагань і каяття

Будь-що — навіть себе самих — віддати,

Щоб не урвалась нитка золота,

Яка стає дорожча за життя,

Коли два серця нею поєднати... 


Свіжий вітер обраних п’янив,

З ніг збивав, із мертвих підіймав,

Бо якщо ніколи не любив —

То й не дихав, і життя не знав!


Та багатьох давно даремно кличуть,

Кохання їх поглинуло немов.

У поголосках їх знічев’я лічать,

Але з лічбою змішується кров.

У головах поставимо їм свічі,

Згубила їх небачена любов.


Судилось їхнім злитись голосам,

Блукати в цвіті душам сам на сам.

Вдихати вічність подихом єдиним

І стрітися з зітханням на вустах

На переправах і хитких мостах,

На перехрестях сутінок і днини.


Я поля закоханим стелю,

Щоб у сні співали й наяву!

Дихаю — це значить, я люблю!

Я люблю — це значить, я живу!


листопад 2009


Лірична

(Володимир Висоцький. Переклад з російської)

Тут лапи бринять невагомі ялин 

В неспокої пташого граю.

Живеш серед вічних химер-деревин,

Втекти звідти змоги немає.  


Сохне біла черемха під вітром нехай

І бузкові дощі опадають —

Звідсіля я тебе заберу, так і знай,

У палац, де сопілоньки грають.


На тисячі літ охопила пітьма

Твій світ, що від мене укритий.

І думаєш ти, що гарніше нема,

Ніж ліс цей, чаклунством сповитий.


Хай роса не впаде на квітчасте рядно,

Хай темнішає неба безмежжя.

Звідсіля заберу я тебе все одно

В терем свій на морське узбережжя.


В який день до тебе прийти завчасу

Безмовну твою вчути згоду?

Коли ж на руках я тебе віднесу 

Туди, де шукати нас годі?


Украду, коли гріх до душі цей тобі —

Так чи так був життя марнотратцем!

Буде раєм халупа для нас, далебі,

Якщо зайнято терем з палацом.


21.11.2009


Зимова ніч

(Борис Пастернак. Переклад з російської) 

Мело, крутило по землі,

Що було сили.

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла.


Немов безжурний рій комах,

Так сніг лапатий

Летів знадвору попід дах,

Просився в хату.


Завія креслила на склі

Круги та стріли.

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла.


Наверх у зблисках вогняних 

Злітали тіні.

Сплетіння рук, сплетіння ніг,

Шляхів сплетіння.


Із грюкотом упали вниз

Два черевички.

На плаття крапельками сліз

Стікала свічка.


І все губилося в імлі

Холодній, білій.

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла.


Війнуло з покутя — й вогонь,

Здійнявши крила,

Жар від розпечених долонь

Живив щосили.


Хурделі люті були й злі,

Яке їм діло,

Що десь на нашому столі

Свіча горіла.


10.09.2011