Жінка зі Сходу,
Солона й гаряча,
Спрагла, мов яблунь
Весна нетерпляча,
Пружна, мов стріли
Тополь нескінченні,
Лагідна Дженні,
Розпачлива Дженні.
Вишні двигтять
У джмелиному чаді,
Де твоя молодість,
Де твоя радість?
Ріки на Сході
Гарячі й солоні.
Вітер палкий,
Мов розпечений спомин.
Подих глибокий
Випалює груди.
Де твоя сила?
Ніде і повсюди.
4.04.2024
Ми блукали дорогами недолі,
Зустрічались на розі часів.
Хтось із нас ставав покотиполем,
Хтось вмирав, а дехто і не жив.
Світ за очі, безсонно, неспинно,
Як примари з чужих сновидінь...
Тільки вітер пронизливий у спину
Проти волі штовхав в далечінь.
Там, за обрієм, інше небо й інший світ,
Там, за обрієм, сонце іншим вогнем горить,
Там, за обрієм, знайдемо себе...
2008
Ішла весна. Не стало діда...
Іще подекуди сніги.
Малеча у дворі сусіда
З багнюки ліпить пироги.
Шукає бліх рудий собака,
Тріскочуть дзвінко горобці,
А лютий вранці дрібно плакав,
Та де ж ті сльози на лиці! —
Пішло у ґрунт... Цвістиме згодом,
Буятиме, пахне життям!..
І десь із бур’яну та глоду
Злетить до зір у небуття...
Ішла весна. За нею слідом —
Думок бентежних веремій.
Не стало діда по обіді...
Спочинь із миром, діду мій!..
29.02.2012
Лещата стін.
Син.
Соната.
І білий біль.
Цвіль.
Кімната.
Тремтить іржа.
Скло.
Повітря.
То в грудях жар.
Вир.
І вістря.
Прозора тінь.
Синь.
Криниця.
Лещата стін.
Син.
Синиця.
В моїх руках.
Цвях.
На віру.
У вирі цім.
Цвіт.
І вира.
28.02.2011
(Володимир Висоцький. Переклад з російської)
Коли вода всесвітнього потопу
Влилась назад у лоно берегів,
Аж раптом з піни вщухлого потоку
Кохання тихо вийшло — диво з див, —
В повітрі розчинилося до віку,
Тоді було без ліку тих віків.
І диваки — ще є такі смішні, —
На повні груди дихають вони.
Винагород не ждуть і покарання,
Гадаючи, що все це просто так,
Вони раптово відчувають такт
Прихованого в подиху бажання.
Почуттям, неначе кораблю,
Довго залишатись на плаву,
Перш, ніж ти збагнеш, що "я люблю" —
Все одно, що "дихаю й живу!"
Поневірянь і мандрів буде вдосталь,
Бо край Кохання — то великий край!
І бути його лицарем не просто,
А став — суворій долі все віддай.
Вона розлучень зажадає гостро,
Позбавить спокою — а ти не нарікай...
Але нема безумцям вороття,
Бо ладні без вагань і каяття
Будь-що — навіть себе самих — віддати,
Щоб не урвалась нитка золота,
Яка стає дорожча за життя,
Коли два серця нею поєднати...
Свіжий вітер обраних п’янив,
З ніг збивав, із мертвих підіймав,
Бо якщо ніколи не любив —
То й не дихав, і життя не знав!
Та багатьох давно даремно кличуть,
Кохання їх поглинуло немов.
У поголосках їх знічев’я лічать,
Але з лічбою змішується кров.
У головах поставимо їм свічі,
Згубила їх небачена любов.
Судилось їхнім злитись голосам,
Блукати в цвіті душам сам на сам.
Вдихати вічність подихом єдиним
І стрітися з зітханням на вустах
На переправах і хитких мостах,
На перехрестях сутінок і днини.
Я поля закоханим стелю,
Щоб у сні співали й наяву!
Дихаю — це значить, я люблю!
Я люблю — це значить, я живу!
листопад 2009
(Володимир Висоцький. Переклад з російської)
Тут лапи бринять невагомі ялин
В неспокої пташого граю.
Живеш серед вічних химер-деревин,
Втекти звідти змоги немає.
Сохне біла черемха під вітром нехай
І бузкові дощі опадають —
Звідсіля я тебе заберу, так і знай,
У палац, де сопілоньки грають.
На тисячі літ охопила пітьма
Твій світ, що від мене укритий.
І думаєш ти, що гарніше нема,
Ніж ліс цей, чаклунством сповитий.
Хай роса не впаде на квітчасте рядно,
Хай темнішає неба безмежжя.
Звідсіля заберу я тебе все одно
В терем свій на морське узбережжя.
В який день до тебе прийти завчасу
Безмовну твою вчути згоду?
Коли ж на руках я тебе віднесу
Туди, де шукати нас годі?
Украду, коли гріх до душі цей тобі —
Так чи так був життя марнотратцем!
Буде раєм халупа для нас, далебі,
Якщо зайнято терем з палацом.
21.11.2009
(Борис Пастернак. Переклад з російської)
Мело, крутило по землі,
Що було сили.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Немов безжурний рій комах,
Так сніг лапатий
Летів знадвору попід дах,
Просився в хату.
Завія креслила на склі
Круги та стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Наверх у зблисках вогняних
Злітали тіні.
Сплетіння рук, сплетіння ніг,
Шляхів сплетіння.
Із грюкотом упали вниз
Два черевички.
На плаття крапельками сліз
Стікала свічка.
І все губилося в імлі
Холодній, білій.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Війнуло з покутя — й вогонь,
Здійнявши крила,
Жар від розпечених долонь
Живив щосили.
Хурделі люті були й злі,
Яке їм діло,
Що десь на нашому столі
Свіча горіла.
10.09.2011
