Ми блукали дорогами недолі,
Зустрічались на розі часів.
Хтось із нас ставав покотиполем,
Хтось вмирав, а дехто і не жив.
Світ за очі, безсонно, неспинно,
Як примари з чужих сновидінь...
Тільки вітер пронизливий у спину
Проти волі штовхав в далечінь.
Там, за обрієм, інше небо й інший світ,
Там, за обрієм, сонце іншим вогнем горить,
Там, за обрієм, знайдемо себе...
2008
Ішла весна. Не стало діда...
Іще подекуди сніги.
Малеча у дворі сусіда
З багнюки ліпить пироги.
Шукає бліх рудий собака,
Тріскочуть дзвінко горобці,
А лютий вранці дрібно плакав,
Та де ж ті сльози на лиці! —
Пішло у ґрунт... Цвістиме згодом,
Буятиме, пахне життям!..
І десь із бур’яну та глоду
Злетить до зір у небуття...
Ішла весна. За нею слідом —
Думок бентежних веремій.
Не стало діда по обіді...
Спочинь із миром, діду мій!..
29.02.2012
Лещата стін.
Син.
Соната.
І білий біль.
Цвіль.
Кімната.
Тремтить іржа.
Скло.
Повітря.
То в грудях жар.
Вир.
І вістря.
Прозора тінь.
Синь.
Криниця.
Лещата стін.
Син.
Синиця.
В моїх руках.
Цвях.
На віру.
У вирі цім.
Цвіт.
І вира.
28.02.2011
(Володимир Висоцький. Переклад з російської)
Коли вода всесвітнього потопу
Влилась назад у лоно берегів,
Аж раптом з піни вщухлого потоку
Кохання тихо вийшло — диво з див, —
В повітрі розчинилося до віку,
Тоді було без ліку тих віків.
І диваки — ще є такі смішні, —
На повні груди дихають вони.
Винагород не ждуть і покарання,
Гадаючи, що все це просто так,
Вони раптово відчувають такт
Прихованого в подиху бажання.
Почуттям, неначе кораблю,
Довго залишатись на плаву,
Перш, ніж ти збагнеш, що "я люблю" —
Все одно, що "дихаю й живу!"
Поневірянь і мандрів буде вдосталь,
Бо край Кохання — то великий край!
І бути його лицарем не просто,
А став — суворій долі все віддай.
Вона розлучень зажадає гостро,
Позбавить спокою — а ти не нарікай...
Але нема безумцям вороття,
Бо ладні без вагань і каяття
Будь-що — навіть себе самих — віддати,
Щоб не урвалась нитка золота,
Яка стає дорожча за життя,
Коли два серця нею поєднати...
Свіжий вітер обраних п’янив,
З ніг збивав, із мертвих підіймав,
Бо якщо ніколи не любив —
То й не дихав, і життя не знав!
Та багатьох давно даремно кличуть,
Кохання їх поглинуло немов.
У поголосках їх знічев’я лічать,
Але з лічбою змішується кров.
У головах поставимо їм свічі,
Згубила їх небачена любов.
Судилось їхнім злитись голосам,
Блукати в цвіті душам сам на сам.
Вдихати вічність подихом єдиним
І стрітися з зітханням на вустах
На переправах і хитких мостах,
На перехрестях сутінок і днини.
Я поля закоханим стелю,
Щоб у сні співали й наяву!
Дихаю — це значить, я люблю!
Я люблю — це значить, я живу!
листопад 2009
(Володимир Висоцький. Переклад з російської)
Тут лапи бринять невагомі ялин
В неспокої пташого граю.
Живеш серед вічних химер-деревин,
Втекти звідти змоги немає.
Сохне біла черемха під вітром нехай
І бузкові дощі опадають —
Звідсіля я тебе заберу, так і знай,
У палац, де сопілоньки грають.
На тисячі літ охопила пітьма
Твій світ, що від мене укритий.
І думаєш ти, що гарніше нема,
Ніж ліс цей, чаклунством сповитий.
Хай роса не впаде на квітчасте рядно,
Хай темнішає неба безмежжя.
Звідсіля заберу я тебе все одно
В терем свій на морське узбережжя.
В який день до тебе прийти завчасу
Безмовну твою вчути згоду?
Коли ж на руках я тебе віднесу
Туди, де шукати нас годі?
Украду, коли гріх до душі цей тобі —
Так чи так був життя марнотратцем!
Буде раєм халупа для нас, далебі,
Якщо зайнято терем з палацом.
21.11.2009
(Борис Пастернак. Переклад з російської)
Мело, крутило по землі,
Що було сили.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Немов безжурний рій комах,
Так сніг лапатий
Летів знадвору попід дах,
Просився в хату.
Завія креслила на склі
Круги та стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Наверх у зблисках вогняних
Злітали тіні.
Сплетіння рук, сплетіння ніг,
Шляхів сплетіння.
Із грюкотом упали вниз
Два черевички.
На плаття крапельками сліз
Стікала свічка.
І все губилося в імлі
Холодній, білій.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
Війнуло з покутя — й вогонь,
Здійнявши крила,
Жар від розпечених долонь
Живив щосили.
Хурделі люті були й злі,
Яке їм діло,
Що десь на нашому столі
Свіча горіла.
10.09.2011
Доброго дня, яснооокий мій князю Тарасе,
Доброго дня! Хай яким би не був наш світ,
Знати важливо, що хтось із тобою разом
Хащами хижими дивний шукає цвіт.
Знаю, мій ангеле, ти у житті в полоні.
Знаю, мій друже, ти чуєш все те, що я:
Світу тремтіння, народження й смерть симфоній,
Чуєш, як стигла у небі бринить зоря.
Бути пророком — забракне, на жаль, самотності,
Бути дитиною — мудрості і каяття.
Будьмо собою в печалі та безтурботності,
Вдячними будьмо — щоб добрим було життя.
Вибач того, хто до наших негод був ласим,
Зрештою, часом бували неправі ми.
Доброго дня, мій усміхнений князю Тарасе,
Будьмо щасливі, що Бог нас зробив людьми.
16.10.2009
16.10.2009
