(Володимир Висоцький. Переклад з російської)
Коли вода всесвітнього потопу
Влилась назад у лоно берегів,
Аж раптом з піни вщухлого потоку
Кохання тихо вийшло — диво з див, —
В повітрі розчинилося до віку,
Тоді було без ліку тих віків.
І диваки — ще є такі смішні, —
На повні груди дихають вони.
Винагород не ждуть і покарання,
Гадаючи, що все це просто так,
Вони раптово відчувають такт
Прихованого в подиху бажання.
Почуттям, неначе кораблю,
Довго залишатись на плаву,
Перш, ніж ти збагнеш, що "я люблю" —
Все одно, що "дихаю й живу!"
Поневірянь і мандрів буде вдосталь,
Бо край Кохання — то великий край!
І бути його лицарем не просто,
А став — суворій долі все віддай.
Вона розлучень зажадає гостро,
Позбавить спокою — а ти не нарікай...
Але нема безумцям вороття,
Бо ладні без вагань і каяття
Будь-що — навіть себе самих — віддати,
Щоб не урвалась нитка золота,
Яка стає дорожча за життя,
Коли два серця нею поєднати...
Свіжий вітер обраних п’янив,
З ніг збивав, із мертвих підіймав,
Бо якщо ніколи не любив —
То й не дихав, і життя не знав!
Та багатьох давно даремно кличуть,
Кохання їх поглинуло немов.
У поголосках їх знічев’я лічать,
Але з лічбою змішується кров.
У головах поставимо їм свічі,
Згубила їх небачена любов.
Судилось їхнім злитись голосам,
Блукати в цвіті душам сам на сам.
Вдихати вічність подихом єдиним
І стрітися з зітханням на вустах
На переправах і хитких мостах,
На перехрестях сутінок і днини.
Я поля закоханим стелю,
Щоб у сні співали й наяву!
Дихаю — це значить, я люблю!
Я люблю — це значить, я живу!
листопад 2009
Немає коментарів:
Дописати коментар